Abstract:
Стаття починається історичним екскурсом зародження УГКЦ і описом статусу її єпископів. Автор зупиняється над прагненням цієї християнської спільноти мати свій патріархат і бути у сопричасті з Римською Церквою. Він наголошує, що інститут патріярхату, зокрема задля синодальності, розвиває почуття більшої відповідальності за власні дії, служить для добра вірних і є завершенням помісності. В приклад приводить Мелхітську Католицьку Церкву. Така думка підсилюється нинішнім баченням, що всі Східні Церкви мають таку саму гідність як і Римська. На заключення автор твердить, що нові богословські еклезіологічні думки, які народжуються на київській землі, є прямим наслідком херсонеського духу відкритості до християнського Сходу і Заходу.
