У пошуках нового дому: з листів Андрія Яковліва до Льва Окіншевича

Abstract

В Архіві Наукового Товариства імені Шевченка у Нью-Йорку зберігається листування українського правознавця Льва Окіншевича з різними діячами науки, культури й політики. Серед них і листи від відомого правника й історика права Андрія Яковліва, про життя якого в повоєнні роки відомо не так багато. Вісім листів Яковліва до Окіншевича, написаних упродовж 1947–1949 рр., дозволяють почасти заповнити цю прогалину. Полишивши роботу в Українському Вільному Університеті у Празі, Андрій Яковлів переїхав до зайнятої західними союзниками частини Німеччини, працював в Українському Технічно-Господарському Інституті в Регенсбурзі, підтримував зв’язки з УВУ, де в 1947 р. отримав почесне звання доктора. Згодом переїхав до родини в Бельгію, читав лекції для українських студентів Лювенського католицького університету й активно займався науковою роботою. В цей час Яковлів, крім іншого, впорядковував папери й готував до друку незавершену книгу В’ячеслава Прокоповича «“Печать малороссійская”: Сфраґістичні етюди», яка була видана в 1954 р. як окремий том Записок НТШ. Одночасно вчений готував до друку свою монографію «Український кодекс 1743 р. “Права по которымъ судится малороссійскій народъ”, його історія, джерела та систематичний виклад змісту», брав активну участь у підготовці розділу «Право» для «Енциклопедії українознавства», працював над «Споминами», або «Повістю временних літ мого життя». З Львом Окіншевичем Яковлів мав не лише спільні наукові інтереси, а й доволі дружні стосунки. У листах Яковлів обговорював свої наукові плани, питання публікації своїх наукових розвідок, діяльність українських освітніх і наукових установ на еміграції, а також питання, пов’язані з роботою над «Енциклопедією українознавства», та проблеми переїзду його родини до США. Листування кидає світло на останній етап життя Яковліва у Європі, його діяльність у цей період і стосунки з колегами. З листів довідуємося чимало цікавих деталей про приватні і наукові взаємини вченого з багатьма членами української наукової еміграційної групи, про обставини заснування і діяльності українських наукових інституцій у Західній Європі, про долю Українського музею в Празі тощо. Ця епістолярна спадщина має непересічну цінність не лише для вивчення інтелектуальної біографії Андрія Яковліва, а й для просопографічного дослідження української наукової еміграції 40–50-х рр. ХХ ст.